Новиченко Леонід Миколайович

          Новиченко Леонід Миколайович (31 березня 1914 – 22 листопада 1996) – український літературознавець, літературний критик, редактор, доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук Української РСР. Заслужений діяч науки і техніки України (1995).

Народився в селі Русанівка Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині – Роменський район Сумської області) у родині сільських учителів.

Початкову освіту Леонід Новиченко здобув у місцевій школі, після чого навчався в Липоводолинській семирічній школі. Ще в юні роки він виявляв інтерес до просвітницької та літературної діяльності: добровільно навчав неписьменних односельців у гуртку лікнепу, брав участь у роботі драматичного гуртка, відвідував літературні зібрання, писав сатиричні вірші для газети.

У 1932 році він закінчив Гадяцький педагогічний технікум.

1939 року Л. Новиченко завершив навчання в Київському університеті, здобувши філологічну освіту. 

Після цього він продовжив наукову підготовку в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Паралельно працював завідувачем відділу критики редакції «Літературної газети», де набував досвіду літературно-критичної та редакторської роботи.

У роки Другої світової війни Леонід Миколайович працював військовим кореспондентом. 

Упродовж 1943–1945 років він обіймав посаду відповідального редактора газети «Література і мистецтво».

Від 1945 року філолог працював в Інституті літератури імені Тараса Шевченка на посаді молодшого наукового співробітника. Його подальша діяльність була пов'язана з дослідженням українського літературного процесу, розвитком літературної критики та аналізом творчості письменників.

У серпні 1946 року він обійняв посаду завідувача відділу літератури і мистецтва Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У.

Протягом 1950–1952 рр. працював головним редактором літературно-художнього журналу «Вітчизна».

У 1958 році Леоніда Миколайовича Новиченка обрали членом-кореспондентом Академії наук Української РСР.

1959 року він здобув науковий ступінь доктора філологічних наук.

У 1981 році Леоніду Миколайовичу було присвоєно вчене звання професора. 

З 1986 року він став академіком Академії наук Української РСР та провідним науковим співробітником Інституту літератури НАН України. 

У 1993 році він обійняв посаду академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України.

Упродовж останніх років життя Леонід Новиченко продовжував наукову діяльність в Інституті літератури та брав участь в академічній роботі.

Леонід Миколайович Новиченко помер 22 листопада 1996 року в Києві на 83-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.

За наукову, літературно-критичну й громадську діяльність Леонід Новиченко був відзначений низкою нагород: премія Академії наук СРСР імені В. Бєлінського (1958); Республіканська премія імені Тараса Шевченка за книгу літературно-критичних нарисів «Не ілюстрація — відкриття!» (1968); премія Академії наук УРСР імені Івана Франка (1982); почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (1995).

Л. М. Новиченко посідає помітне місце в історії українського літературознавства XX століття. Його праці присвячені творчості провідних українських письменників, проблемам художньої форми, літературного стилю та розвитку літературного процесу. 

Літературознавча школа Леоніда Новиченка пов'язана з розвитком наукової критики, дослідженням історії української літератури, осмисленням творчості класиків і сучасних йому письменників, а також із формуванням методологічних підходів до аналізу художнього твору.

Важливе місце в його науковій діяльності посідало вивчення творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського та інших українських письменників. Новиченко прагнув розглядати літературний процес у його історичному розвитку, звертаючи увагу на художню майстерність, ідейний зміст і суспільне значення літератури.

 Серед найвідоміших праць ученого: «Творчість Павла Тичини» (1949); «Мирослав Ірчан» (1958); «Про багатство літератури» (1959); «Шевченко і сучасність» (1964); «Життя як діяння» (1974); «Український радянський роман» (1976); «Поетичний світ Максима Рильського» (1980); «Вічно новий реалізм» (1982).

Л. Новиченко розглядав літературний твір не лише як відображення певної історичної епохи, а й як самостійне художнє явище. Він приділяв увагу особливостям авторського стилю, образній системі, жанровій своєрідності та художній майстерності письменника.

Важливим напрямом його діяльності було переосмислення творчості Тараса Шевченка, Павла Тичини й Максима Рильського. Його праці сприяли поглибленню розуміння творчої індивідуальності письменників та їхнього місця в історії української літератури.

Вчений поєднував академічну дослідницьку діяльність із літературною критикою. Його праці вирізнялися прагненням до аргументованого аналізу, увагою до літературного процесу та широким культурним контекстом. Важливим для нього було осмислення різноманітності художніх форм і стилів.

Літературознавча школа Леоніда Миколайовича формувалася передусім у середовищі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР. Його наукові ідеї впливали на колег, молодших дослідників і наступні покоління українських літературознавців. 

Важливо враховувати, що літературознавча школа Новиченка не була оформлена як окрема організація з офіційно проголошеною теоретичною програмою. Її доцільно розглядати як інтелектуальну традицію, що склалася навколо вченого, його дослідницьких підходів, професійного авторитету та взаємодії з колегами в Інституті літератури.

 Значну роль у його професійній діяльності відігравала редакторська робота. Він очолював відділ критики, був відповідальним редактором газети «Література і мистецтво», працював головним редактором журналу «Вітчизна». Завдяки цій діяльності він брав участь у формуванні літературного процесу, обговоренні нових творів і поширенні літературно-критичних оцінок. 

Леонід Новиченко також займався науково-організаційною роботою в письменницьких об’єднаннях. Він був секретарем правління Спілки письменників України, а згодом обіймав посаду академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України.

Вагомим внеском Леоніда Новиченка в українське літературознавство стало дослідження творчості провідних українських письменників, осмислення стильового розмаїття літератури та участь у підготовці узагальнювальних праць з історії українського письменства. Його роботи й сьогодні становлять інтерес для дослідників історії літературної критики та літературознавчої думки XX століття.