Бортнянський Дмитро Степанович

Бортнянський Дмитро Степанович (26 жовтня 1751 – 27 вересня 1825) – український композитор, співак, хоровий диригент, реформатор духовної музики, музичний педагог. Почесний член Петербурзької Академії мистецтв (1804) та філармонічного товариства (1815). Автор понад 100 хорових церковних і світських творів, у яких широко використовував український народний мелос, традиції українського хорового мистецтва і досягнення європейської музики. Творець перших зразків фортепіанної сонати та нового типу хорового концерту. 

           Один із перших українських музикантів європейського рівня, що залишив по собі вагомий внесок у формуванні української та російської музичної школи.

Народився в м. Глухів в козацькій сім’ї. За дитинства Дмитра Бортнянського Глухів був столицею Гетьманщини, яка розквітла за часів гетьманства Кирила Розумовського. У гетьмана Розумовського служив і батько Дмитра Бортнянського.

Спеціальну освіту здобув у славетній Глухівській співацькій школі, брав уроки у приватних глухівських учителів-музикантів, у семирічному віці володів музично-теоретичною підготовкою, чарував оточуючих красивим сріблястим дискантом.

У 1758 році Дмитра Бортнянського при відборі українських підлітків-співаків для царського двору записали до Придворного хору (Придворної співацької капели). У Петербурзі Бортнянський став учнем видатного українського співака, диригента і композитора Марка Полторацького. Дмитра Бортнянського навчали славетні італійські композитори Ф. Арайя, Б. Галуппі, Д Сарті, Д. Чімароза, у яких він засвоював всі тонкощі співу, кращі надбання європейської та світової музики, вчився грі на різних музичних інструментах, а також вивчав мови – російську, французьку, німецьку, італійську. Крім музики, Д. Бортнянський вивчав загальноосвітні науки: історію, географію, арифметику, живопис.

У Петербурзі Дмитро Бортнянський перебував в оточенні земляків. У придворній  співацькій капелі існував своєрідний український осередок, музиканти якого дотримувалися багатих українських традицій у хоровому виконанні й композиторській творчості та долучалися до італійської співочої культури.

Дмитро Бортнянський належав до найкращих учнів. В одинадцятирічному віці він виконував головну роль Альцести в однойменній опері придворного композитора Раупаха (за традицією жіночі ролі доручалися юним співакам), пізніше зіграв і головну чоловічу роль – Адмета в цій же опері.

Незабаром Д. Бортнянського відправили на навчання до Італії, де він десять років удосконалював свою музичну освіту, брав уроки в композитора і педагога Бальдасере Галуппі. Під його керівництвом учень швидко оволодів секретами композиторської майстерності, вивчав музику в Болонській, Римській та Неаполітанській академіях.

В Італії Дмитро Бортнянський написав багато творів найрізноманітніших жанрів – сонати, кантати, інструментальні та вокальні п’єси. У 1770-х рр. молодий композитор створив опери «Креонт» (1777), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779), «Свято сеньйора», «Сокіл» (обидві 1786), «Син суперник» (1787).

У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року – капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. 

Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. 1782-го року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784-го року – триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». У 1793 році в Петербурзі вийшли друком романси Дмитра Бортнянського.

У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели та звання «Директора вокальної музики», на цій посаді композитор перебував до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи.

Дмитро Бортнянський удосконалив хор, збільшив його склад до 60 осіб, поліпшив манеру виконання. Хор Д. Бортнянського вважався одним з найкращих хорів Європи, недарма король пруський Фрідріх-Вільгельм ІІІ присилав своїх музикантів до Петербурга, щоб повчитися досвіду в капели Д. Бортнянського, аби «той досвід і науку хорової справи завести у себе».

Перебуваючи на службі керівника капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, три опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786), ряд творів для клавесину та ін.

Д. Бортнянський домігся видання ряду указів, які сприяли збереженню чистоти стилю церковного співу. У 1816 році Бортнянський був затверджений головним цензором виданих у Росії духовних творів. «Усе, що виконується в церквах по нотах», – зазначалося в документі – «повинне бути друковане і складатися чи з власних творів директора придворного півчого хору Бортнянського, чи інших відомих авторів, але цих останніх твори неодмінно повинні бути друковані зі схвалення Бортнянського».

Дмитро Степанович Бортнянський належав до числа найвідоміших людей свого часу. Цьому сприяли не лише популярність його музики, посади які він займав, але й магнетизм його особистості, широта інтересів, тісний зв’язок із столичною художньою громадою. До кола близьких знайомих Бортнянського входили президент імператорської академії мистецтв О. С. Строганов, професор, скульптор І. П. Мартос, поети Г. Р. Державін, В. А. Жуковський, М. М. Херасков та інші видатні діячі літератури та мистецтв. 

Наприкінці життя Дмитро Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати найкращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, – «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським». 

           Великий український композитор Дмитро Бортнянський відійшов у засвіти 27 вересня 1825 року в Петербурзі. Був похований на Смоленському цвинтарі, на Васильєвському острові. На могилі Бортнянського був встановлений пам’ятник і обеліск. Проте вже в 1930-ті роки більшовицьке іго знищило цвинтар. Могила Бортнянського була втрачена назавжди.

Дмитро Степанович Бортнянський, зайнятий науковою та педагогічною роботою, складав програми для хорів вихованок училищ Москви і Петербурга, щоб «составить собрание музыки церковной для обучений тамошних воспитанниц пению оной»; рецензував тексти придворної світської музики. Йому надсилали для ознайомлення різні твори, обробки народних пісень, книги. Для перевидання французькою та російською мовами він рецензував підручник Вісенте Мартіна «Легчайшия музыкальныя правила сочинения покойного капельмейстера Мартына», яким іспанський композитор у свій час користувався під час викладання музики в Смольному інституті шляхетних дівчат.

Крім основної діяльності в капелі, педагогічної роботи в навчальних закладах і в Смольному інституті шляхетних дівчат, Дмитро Бортнянський особисто прослуховував юні таланти, відбираючи підлітків для участі в півчому хорі (їх привозили в основному з Чернігівської, Харківської та Полтавської губерній). 

Брав участь в роботі перербурзького філармонійного товариства, в організації громадських концертів, у засіданнях Академії художеств, консультував імператорську сім’ю з питань живопису.

Духовна музика Д. Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових (восьмиголосних) концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 8 духовних тріо з хором, 7 херувимських, 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, зібрання духовних псалмів, чотириголосних і двохорових хвалебних пісень, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших.

Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. У більшості концертів композитор використовує тексти псалтиря (як правило, окремі строфи) переважно світлого характеру. Винятком є концерти № 32 і 33, що використовують скорботні благальні рядки.

Кращими концертами Дмитра Бортнянського митці вважають «Гласом моим ко Господу воззвахъ», «Скажи ми, Господи, кончину мою», «Вскую прискорбна еси, душе моя», «Да воскреснет Бог», «Коль возлюбленна селения Твоя, Господи» та ін.

У стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому – пов'язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс). Твори Д. Бортнянського яскраво національні, з духом української пісні («Летить галка», «Їхав козак за Дунай», «Ой кряче», «Ой гай зелененький» та ін.). 

Видатний французький композитор Гектор Берліоз після прослуховування концерту Д. Бортнянського писав: «...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розміщення хорових партій... У цій гармонійній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині».

Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три – в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя – «Квінт Фабій» – існує лише в рукописі, а перша – загублена. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речетативів та посилення драматургічної функції хору.

Із трьох опер російського періоду найвідоміша його друга опера – «Сокіл». Всі опери російського періоду відносять до лірико-комічного жанру, відмічають поєднання традицій французької комічної опери та італійської опери-буффа.

Хоча опери написані італійською та французькою мовами, за музикою вони не є ні французькими, ні італійськими: у них, як пише музикознавець Д. Дувірак, виразно відчувається український характер. Тому опери Дмитра Бортнянського справедливо вважаються одними з перших національних вітчизняних оперних творів.

Інструментальні твори Д. Бортнянського написані у другій половині 1780-х років, в той же час коли і опери на франкомовні лібрето. Збереглася лише невелика кількість інструментальних творів Бортнянського – три сонати для клавесину, концерт для чембало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія. Ці твори призначалися для салонного музикування при «малому» дворі престолонаслідника Павла, а клавірні твори, імовірно, призначалися для виконання його дружиною — Софією Доротеєю Вюртенберзькою.

У стильовому відношенні інструментальні твори Д. Бортнянського належать до класичного стилю. На них позначилися впливи клавірних сонат Й. К. Баха, італійської інструментальної сонати, оперної увертюри, симфонії, а також впливи мангеймської та віденської шкіл. В мелодиці ліричних і танцювальних тем відчутні українські національні риси.

Дмитро Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою. Постійна практична робота з таким колективом допомогла Бортнянському глибоко осягнути специфіку церковного хору, про що свідчать його кращі концерти 15, 16, 19, 24 і 30-й. І особливо останній, тридцятий концерт, написаний у 1790-х роках. Він вирізняється особливою безпосередністю, щирою задушевністю. В ньому теплим ліричним струменем, немов духовний рефрен, звучить інтонація рідної Бортнянському української пісні.

Вплив Д. Бортнянського спостерігається у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського тощо.