Довгополюк Матвій Лукич

           Довгополюк Матвій Лукич (1893 – 28 лютого 1944) – український педагог, поет, прозаїк (літературний псевдонім Толь Хуртовина). Редактор журналу «Трудова освіта». Член літературної організації «Плуг», його поезії, оповідання та нариси публікувалися з 1913 року у «Ріллі», «Кооперативному пути», «Трудовій освіті», «Вістях», «Комуністі». Професійний агроном.

Матвій Лукич Довгополюк народився у 1893 році у с. Погребище на Вінничині.

Навчався у Ніжинському учительському інституті.

З 1913 року працював в Охтирському земвідділі агрономом, після 1917 року був обраний членом виконкому повітової Ради. Був завідувачем Охтирського повітового відділу народної освіти, головним редактором журналу «Трудова освіта».

Двадцяте століття в історії України характеризувалося низкою історичних катастроф і як наслідок росла кількість знедолених безпритульних дітей. Революції і війни 1914 – 1921 років залишили по собі такий наслідок як сирітство і безпритульність.

Боротьба з безпритульністю протягом 20‐х рр. ХХ ст. залишалася одним із головних  напрямів діяльності державної влади та громадських організацій Україні.

Одним із перших притулків для безпритульних дітей на Слобожанщині стало  Охтирське дитяче містечко імені М. О. Скрипника, у якому було відкрито вісім дитячих будинків і дитячу колонію‐комуну, яка розташовувалася на території колишнього Свято‐Троїцького чоловічого монастиря. 

У 1923 році новим завідувачем дитячої колонії був призначений Матвій Лукич Довгополюк.  Незабаром вона отримала назву «Охтирське дитяче містечко». Цей реорганізований заклад був одним із трьох найбільших в Україні того часу.

М. Л. Довгополюк з властивою йому наполегливістю взявся за створення колективу та  налагодження господарської діяльності. Він дібрав колектив вихователів, вчителів,  керівників різних гуртків і обслуговуючий персонал. 

Разом вони розробили власну програму та методику, яка в основному базувалася на  трудовому вихованні, переконуванні та довірі. Спільними зусиллями працівників закладу були переобладнані приміщення колишнього Свято‐Троїцького чоловічого монастиря.

Менш ніж за два роки господарство, під керівництвом М. Л. Довгополюка, набуло вже 1200  гектарів землі, поділені на три менших колонії – Сидоряче, Македонщину та Велике Озеро,  сади, худобу, паску, власну електростанцію, млин, метеостанцію, водокачку, різні майстерні. На кінець 1923 року дитяче містечко мало добре розвинене господарство. У ньому виховувалося 1346 дітей, працювало понад 350 вихователів, учителів, керівників гуртків. 

Директор Охтирського дитячого містечка М. Л. Довгополюк став авторитетною людиною не лише в колонії, а й серед жителів сіл і педагогів Охтирського повіту. Керівники шкіл, вчителі почували за ним хазяйновитість, розум і знання справи, за яку брався. Школи повіту значно збагатилися матеріально, зміцніла дисципліна праці та навчання. Через це  Матвієві Лукичу пробачали його немилосердну, до жорстокості, вимогливість як  адміністратора, бо водночас він був прекрасним, чуйним товаришем, простою людиною, органічно далекою від зазнайства.

Частим гостем у М. Л. Довгополюка був викладач педагогіки Сумського педагогічного інституту Ю. П. Самброс, під керівництвом якого в колонії педагоги розробляли методику навчально‐виховної роботи. Керуючись вимогами, які ставилися до організації виховної й трудової діяльності в дитячому містечку, Матвій Лукич разом із  педагогічним колективом склав «господарську програму роботи», розробив положення й інструкції щодо діяльності навчально‐виховного закладу. М. Л. Довгополюк вважав, що  «немає поганої дитини, є погане оточення». Ці слова він викарбував при вході до дитячого  закладу, які стали девізом усієї роботи, виховання та навчання дитячого містечка.

«Педагог, агроном і поет Матвій Лукич Довгополюк прагнув відкрити в кожної дитини талант, прищепив любов до поезії Павла Тичини, яка стала для мене тим живим середовищем, у якому формується душа людини», — пізніше згадував про свого вчителя-наставника Платон Воронько відомий український поет і письменник, який в Охтирському дитячому містечку провів декілька років. «Вдома їжі було мало, матір слабувала, я хотів навчатися, думали гуртом — і знайшли вихід — батьки віддали мене на виховання в Охтирське дитмістечко», — розповідав Платон Воронько.

Через тридцять років український поет Платон Воронько, висловив свої враження, згадуючи своє перебування в Охтирському дитячому містечку:

Нас учив Матвій Лукич

Нести прапор високо.

В нього кожне слово – клич,

Кожна думка – блискавка.

З ним, з розумним ватажком,

Ми б весь світ пройшли пішком.

Завдяки творчій енергійній діяльності Матвія Лукича, наполегливій праці педагогічного колективу та технічного персоналу дитяче містечко стає закладом високого освітнього і культурного рівня. На базі містечка проводились наради педагогів, директорів шкіл Охтирського повіту.

У 1923 році М. Довгополюку закинули відразу декілька порушень, а особливо звинуватили у «націоналізмі», адже він спілкувався в побуті, виступав скрізь виключно українською мовою, усе діловодство в Охтирському дитмістечку теж велось українською. Але цього разу Довгополюк легко відбувся – його лише зняли з завідування Дитмістечком.

З початком репресій м. Довгополюк виїхав до Харкова, де працював старшим науковим співробітником Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук, а також на Харківській дослідній сільськогосподарській станції.

Проте, у листопаді 1937 року М. Л. Довгополюк був заарештований та засуджений трійкою УНКВС у Харківській області на 10 років позбавлення волі. Він не визнав себе винним, але 12 грудня 1937 року його заслано на Далекий Схід до однієї з колоній Бамлагу поблизу Комсомольська-на-Амурі. З початком війни переведений в табір Комі АРСР. Тут він тяжко захворів і його перевели до м. Рибінськ. Саме у табірному лазареті м. Рибінська Ярославської області 28 лютого 1944 року М. Л. Довгополюка не стало.

Посмертно реабілітований 1990 року. 

Спогади про нього лишив Ю. Самброс у книзі «Щаблі життя».

Організація навчально-виховного процесу в Охтирському дитячому містечку відповідала ідеям становлення української національної школи. Викладали тут українську, російську, німецьку мови, математику, українську літературу, хімію, фізику, суспільствознавство, фізкультуру, музику, тваринництво, землеробство, політграмоту тощо. Навчання відбувалося за програмами, які надходили з управління наросвіти Харкова. Вчителі вносили деякі свої корективи до цих програм, проявляли творчу ініціативу та винахідливість.

Директор містечка Матвій Довгополюк був людиною цілеспрямованою, з вольовим характером, педагог-новатор з неординарними організаторськими та творчими здібностями. Він упроваджував педагогічні ідеї та принципи, спрямовані на пропагування української мови, виховання на демократичних засадах та етнокультурних традиціях українського народу, заохочення вихованців до праці. Переконання та довіра були основними методами педагогічного впливу на дітей.

Велика увага приділялась патріотичному вихованню. З метою прищеплення вихованцям любові до української мови та літератури Матвій Лукич створив літературний гурток, члени якого мали можливість розвивати власні письмові й мовленнєві навички – писати прозові та поетичні твори з їх подальшим декламуванням. Організовувались зустрічі з письменниками задля обміну досвідом. До дитячого містечка приїздили Олесь Досвітній, Іван Багряний, Олександр Копиленко, Валеріан Підмогильний.

Виховувати потрібно було, залучаючи до діяльності, враховуючи також інтереси підлітків. Крім літературного, були організовані гуртки: драматичний, краєзнавчий, хореографічний, духовий, хорового співу, спортивні секції, гуртки для роботи з природніми матеріалами.

Директор М. Л. Довгополюк вважав основою розвитку і становлення дитячого колективу виховання працею.У свою методику трудового виховання М. Л. Довгополюк включав щоденну роботу вихованців у містечку.

Всі вихованці працювали у містечковому господарстві, здобуваючи сільськогосподарські й ремісничі знання й одночасно вчилися в шкільних класах і в своїй профшколі. Частина вихованців працювала за програмою робфаків і потім йшла до вузів.

У розпорядженні містечка було 120 гектарів орної землі, сади, ферма, пасіка, млин, сушарня для фруктів та майстерні: столярна, слюсарна та швейна. Також діяли медичний кабінет, пральня, бібліотека та клуб

Дітвора виконувала всі завдання: від посівів до збору врожаю. Вирощували майже всі сільськогосподарські культури. 

Поряд з дитячим містечком розташовувались велетенські сади. Вихованці збирали врожаї, прибирали в садах. Поруч були обладнані дві сушарні для фруктів. А ще пасіка на 30-40 вуликів. Різноманітні трави, що вирощувалися на ботанічному дослідному полі продавали аптекам — з того мали прибуток — гроші, що використовувались на придбання підручників. Містечко забезпечувало себе молоком і м’ясом завдяки існуванню ферми.

Виробничі майстерні допомагали у вирішенні побутових проблем. Щоб опанувати фахові навички, учнів розподіляли по майстерням за їхнім бажанням. По закінченню навчання у майстернях кожен отримував певний розряд із обраної спеціальності. Далі юнаків направляли до навчальних закладів. Випускники Охтирського дитячого містечка мали можливість отримувати роботу на підприємствах Охтирки, Харкова та інших міст.

Трудове виховання учнів було організовано на зразок бригадного підряду. Працюючими ланками були класи і піонерські загони, в яких широко запроваджувалось соціалістичне змагання. Головним у діяльності М.Л. Довгополюк вбачав створення самими вихованцями матеріальних благ, підвищення культурно-побутового рівня життєдіяльності містечка. Завжди визначали передовиків, використовували заохочувальні стимули: похід в театр, кіно, екскурсії, подарунки. Кращих нахвалювали, ледарів засуджували. За порушення дисципліни вихованці отримували покарання.

Усі вихованці по черзі обов’язково мали чергувати на кухні, у їдальні, пекарні, прибиранні території містечка тощо. На кухні діти слідкували за чистотою, допомагали у пекарні, у їдальні роздавали їжу, у бібліотеці відповідали за видачу і збереження книг, у класах, спортзалі, клубі – слідкували за збереженням інвентаря та наочних матеріалів.

Порушників дисципліни поселяли в окремий будинок. З ними проводили бесіди вихователі, вчителі та сам М. Довгополюк., проте вчителі ходили без пістолетів та батогів, що мало місце в колонії А. Макаренка. Матвій Лукич вмів вислухати кожного, завжди дивлячись в очі. Він вмів знайти «стежку» до сирітських сердець. А їх було більше тисячі.

Разом з Б. Антоненком-Давидовичем та І. Багряним організував філію літературної організації «Плуг», був її головою.

Писав образні вірші й оповідання під псевдонімом Толь Хуртовина, видаючи їх власним коштом, багато читав, знав літературу й мав художній смак і чуття. Свою першу збірку віршів видав у 1917 році, а у 1918-му - перші оповідання.

Авторству М. Довгополюка належать:

«В дні неволі» (збірка віршів),1917

«В хвилях життя» (збірка оповідань), 1918

«Хвилини зневір'я й шукань»

«Молот» (збірка)

«Завгора скаже» (збірка нарисів), 1922

«Буквар для дорослих» (підручник), 1923

В умовах браку підручників видав свій буквар «Ми не раби», створив програми з української літератури і краєзнавства.