Федоренко Павло Костянтинович

Федоренко Павло Костянтинович (30 жовтня 1880 – 05 лютого 1962) –  український історик, краєзнавець, археограф і архівіст. Співробітник Полтавської Губернської Архівної Комісії, у 1920–1930-х pp. науковий співробітник Історичної Секції ВУАН і керівник Чернігівського історичного архіву. Дослідник економічної історії Гетьманщини 17–18 ст. Жертва сталінського терору.

Народився у містечку Ямполі Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині с. Ямпіль Шосткінського району Сумської області). Батько його хоча й належав до міщанського роду, але усе життя займався хліборобством.

Середню освіту здобув у нижчій сільськогосподарській школі на хуторі Воздвиженському поблизу Ямполя, яку заснував відомий громадський діяч, філософ, педагог і письменник М. М. Неплюєв. У 1898 році після її закінчення Павло Федоренко витримав іспит на звання вчителя початкової школи Павло Федоренко та почав працювати викладачем-вихователем у школах Хрестовоздвиженського Трудового Братства.

Упродовж 1900-1908 рр. учителював у селах Волині. Саме тоді у молодого вчителя прокинувся інтерес до історичного минулого та археологічних старожитностей. 

Невдовзі він екстерном склав екзамени за курс чоловічої гімназії в Острозі й у 1909 році вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Т. Шевченка), а потім перевівся на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1915 році.

Після закінчення університету П. Федоренко мав усі підстави розраховувати на те, щоб залишитися в ньому для подальшої науково-педагогічної діяльності. Проте йому довелось відслужити рік писарем у запасному батальйоні, аж доки Павла Федоренка не було демобілізовано з армії за станом здоров’я.

У 1916 році він перебрався у Чернігів, де влаштувався до щойно створеного Чернігівського учительського інституту (нині Національний університет "Чернігівський колегіум" імені Т. Г. Шевченка). Після Лютневої революції 1917 року Павло Федоренко почав викладати в інституті курс вітчизняної історії.

Разом з відомими громадськими діячами і краєзнавцями П. Дорошенком та А. Верзиловим П. Федоренко був серед фундаторів Чернігівського народного університету, який почав працювати у жовтні 1917 року. Розгорнуту програму його діяльності П. Федоренко виклав у листопаді 1917 року у великій статті «Черниговский народный университет». Цей культурно-освітній осередок діяв на громадських засадах до 1921 року і залишив помітний слід у культурному житті Чернігова. П. Федоренко входив до складу президії Ради народного університету і читав лекції з вітчизняної історії, курс якої охоплював найважливіші проблеми історії Росії та України.

Після російсько-більшовицької окупації України П. Федоренко продовжував викладацьку діяльність у Чернігівському учительському інституті, очолював деканат, завідував кафедрою історії.

Протягом 1923-1934 рр. П. Федоренко за сумісництвом обіймав посади вченого архівіста, директора, завідувача сектора Чернігівського губернського, а потім краєвого історичного архіву. Перу П. Федоренка належали стислий, але грунтовний огляд фондів, що зберігалися у архіві, а також низка публікацій з теоретичних і прикладних проблем архівознавства, вміщених на сторінках журналів «Архівна справа» і «Архів Радянської України». П. Федоренко доклав чимало зусиль для організації на базі архіву студентського історико-архівного гуртка, діяльність якого протягом 1922-1924 рр. здобула широкий розголос і схвалення далеко за межами Чернігівщини. 

У 1928-1929 рр. П. Федоренко керував роботою історико-архівного семінару, учасники якого досліджували соціально-економічну історію краю ХVII-XVIII ст.

Далі діяльність Павла Костянтиновича була пов’язана з науковою роботою в Чернігівському історичному архіві та на посаді наукового співробітника Науково-дослідної кафедри історії України. 

Значну роботу він проводив у Чернігівському науковому товаристві, яке відіграло важливу роль у розгортанні історико-краєзнавчого руху в регіоні. Засноване 1920 року як філія Київського Українського наукового товариства, воно з 1925-го року діяло під егідою Всеукраїнської Академії наук. П. Федоренко очолював історико-філологічну (згодом історико-краєзнавчу) секцію, члени якої брали участь у археологічних розкопках, етнографічних дослідженнях, студіювали історію краю.  Федоренко входив до ініціативної групи, яка заснувала у 1924 році Чернігівський інститут краєзнавства, що мав координувати краєзнавчі дослідження в регіоні.

Павло Федоренко наполегливо досліджував соціально-економічну історію Лівобережної України другої половини ХVII-XVIII ст. Цікаві теоретичні міркування з цього приводу містить його стаття «З спірних питань економіки України». П. Федоренка приваблювала й багата історико-культурна спадщина краю. У статті «З історії старого Чернігова» він запровадив у науковий обіг унікальні матеріали про відомі архітектурні пам’ятки міста – Спаський собор ХІ ст. і будинок Я. Лизогуба кінця ХVII ст. П. Федоренку поталанило розшукати цікаві документи про перебування у Чернігові в 1883 році театральної трупи М. Кропивницького, спектаклі якої справили значний вплив на громадськість і викликали занепокоєння місцевої влади.

Як член Археографічної комісії Всеукраїнської Академії наук він також готував до друку «Топографічний опис Чернігівського намісництва», збірник документів про старі українські рудні, а за дорученням Археографічної комісії Центрального архівного управління УРСР – «Матеріали до економічної історії України XVII-XVIII ст. з монастирських архівів» та «Огляд архівних фондів монастирів України». На жаль, реалізувати ці проекти П. Федоренку не судилося, а деякі його студії так і залишились у рукописах.

Разом з тим П. Федоренко наполегливо досліджував історію Лівобережної України – Гетьманщини другої половини XVII—XVIII ст. Йому належить пріоритет у вивченні металургійної промисловості тієї доби – так званої «рудницької справи», зосередженої в межах Чернігово-Сіверщини. Одним з перших він приступив до вивчення монастирського господарства, яке посідало неабияке місце в економічних структурах старої України. Приваблювала П. Федоренка і богата історико-культурна спадщина краю. Він оприлюднив цікаві документи про відомі архітектурні пам'ятки міста – Спасівський собор та будинок І. Мазепи. 

Навесні 1929 року розпочалися арешти представників наукової та творчої інтелігенції, звинувачених у належності до міфічної «Спілки визволення України». 21 жовтня 1930 року було заарештовано і П. Федоренка, але через відсутність доказів «контрреволюційної діяльності» через місяць його було звільнено з-під варти. Викладання у вузі довелося «за власним бажанням» залишити і зосередитись на роботі в архіві та Чернігівському науковому товаристві, яке, у свою чергу, вмирало на очах, знекровлене комуністичними репресіями.

20 серпня 1934 року П. Федоренка заарештували вдруге, проте, у жовтні знову звільнили, оскільки звинувачення виглядало вкрай непереконливо.

До архіву він вже не повернувся і упродовж 1934-1938 років працював у канцелярії Чернігівської міської ради. 

14 жовтня 1938 року відбувся третій арешт. Цього разу слідство тривало цілий рік. Згідно з вироком Особливої комісії НКВД Павло Федоренко був засуджений до 5-ти років заслання. Покарання відбував у м. Казалинськ (нині місто в Казахстані). Під час 2-ї світової війни вченого було прийнято на роботу в Казалинське педагогічне училище, де він викладав математику аж до осені 1945 року.

У вересні 1945 року П. Федоренко повернувся в Україну і протягом року читав курс елементарної математики у Конотопському вчительському інституті. Потім переїхав до Києва і у серпні 1946 року влаштувався на посаду старшого наукового співробітника історико-культурного заповідника «Києво-Печерська Лавра». Тут П. Федоренко нарешті дістав змогу працювати за фахом і відновити наукові дослідження. 1948 року.

Згодом, протягом 1948-1954 рр., П. Федоренко мешкав у м. Корсунь-Шевченківський і працював завідувачем відділу і заступником директора Музею історії Корсунь-Шевченківської битви. 

За хрущовської «відлиги» Павло Федоренко оскаржив винесений йому у 1938 році вирок і був цілковито реабілітований 16 травня 1959 року.

Останні роки жив у Києві. 

До свого 80-річчя вчений одержав найкращий подарунок – власну книгу «Рудни Левобережной Украины в XVII—XVIII вв.», що була опублікована московським видавництвом АН СРСР 1960-го року. 

Павло Костянтинович Федоренко помер 5 лютого 1962 року.

У студентські роки П. Федоренко розпочав серйозні дослідження з історії Лівобережної України другої половини ХVII-XVIII ст., брав участь у роботі історико-етнографічного гуртка, яким керував професор М. Довнар-Запольський. Разом з В. Козловською, К. Шероцьким, П. Клименком, Й. Гермайзе, Є. Онацьким, які невдовзі голосно заявили про себе в царині українознавства, П. Федоренко входив до складу об’єднання молодих істориків та юристів «Молода Академія». 

У 1915 році він дебютував на сторінках досить поважних наукових видань: у «Трудах Общества исследователей Волыни» побачила світ його розвідка «Могильник с. Городка Ровенского уезда Волынской губернии», а в «Трудах Полтавской губернской архивной комиссии» – грунтовна праця «Воронковская сотня Переяславского полка по Румянцевской описи 1765-1769 гг.». Вона засвідчила неабияку працездатність і дослідницький хист історика, який сформувався у річищі так званої лівобережної школи в українській історіографії. До проблем археології П. Федоренко надалі більше не повертався, а от історія Гетьманщини стала одним з головних напрямків його наукових студій.

В українській історіографії Павло Костянтинович належав до наукової школи О. Лазаревського. Він досліджував соціально-економічну історію Лівобережної України ХVІІ-ХVІІІ ст. та історію Чернігівщини.

Вчений одним з перших у пожовтневі часи приступив до вивчення історії монастирського господарства, яке відіграло неабияку роль в економічому житті старої України. Цій проблемі П. Федоренко присвятив праці «З історії монастирського господарства на Лівобережжі ХVII-XVIII ст. Господарство Глухівського Петропавлівського монастиря» (1927), «Завдання вивчення монастирського господарства (робочий план і огляд архівного матеріалу)» (1929) та ін. П. Федоренку належить пріоритет у дослідженні історії залізорудної промисловості Лівобережної України. Вже наприкінці 20-х рр. він написав монографію «Рудни Левобережной Украины в ХVII-XVIII ст.», яку вдалося видати лише у 1960 році. 

Чимало зусиль доклав П. Федоренко для вивчення регіональної історіографії. Цій проблемі він присвятив дослідження «О. М. Лазаревський та культурні цінності Чернігівщини» (1927), а також «Нариси з історії вивчення Чернігівщини». За редакцією і з грунтовною передмовою П. Федоренка Академія наук України видала «Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779–1781 pp.» (1931).

За редакцією Федоренка у видавництві Академії наук СРСР побачила світ підготовлена ним разом з Д. Красицьким книга «Усыпальница Юрия Долгорукого» (1948), згодом видано «Документы по истории металлургии Левобережной Украины» (1957).

Протягом другої половини 90-х рр. у науковій періодиці Чернігова і Києва було оприлюднено неопубліковані студії П. Федоренка «Декабристи на Чернігівщині після амністії», «Архіви Чернігівського шляхетства», «Архів Милорадовичів». 

2001 року за сприяння Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського у Києві побачила світ автобіографічна повість Павла Федоренка «Срібні нитки», присвячена Воздвиженському трудовому братству та його фундатору М. Неплюєву.