Гричук Володимир Полікарпович

          Гричук Володимир Полікарпович (28 січня 1907 – 4 січня 1999) — український учений-географ, палеогеограф і палінолог, доктор географічних наук, дослідник історії флори та рослинності Східної Європи, один із основоположників спорово-пилкового аналізу.

Народився 28 січня 1907 року в селі Липова Долина Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині Роменського району Сумської області). 

Із юних років Володимир виявляв зацікавлення природознавством і краєзнавством. Уже приблизно з 16-річного віку, тобто з 1923 року, працював у Роменському краєзнавчому музеї. Саме рання робота з природничими та краєзнавчими матеріалами стала важливим етапом формування його наукових інтересів.

У 1930 році він розпочав роботу в Московському геологічному управлінні як науковий співробітник. Він займався дослідженням речовинного складу озерних відкладів. Ця робота поступово привела його до вивчення пилку та спор як надзвичайно важливих показників природних умов минулого.

З 1937 року Володимир Гричук почав працювати в Інституті географії АН СРСР, де став керівником лабораторії спорово-пилкового аналізу. У цьому напрямі він працював протягом багатьох десятиліть. 

Друга світова війна на певний час перервала наукову діяльність ученого. У 1941 році він був мобілізований до Червоної армії та брав участь у бойових діях. Службу проходив у військах зв’язку, обіймаючи, зокрема, посаду помічника начальника зв’язку батальйону.

У листопаді 1945 року Володимир Полікарпович демобілізувався та повернувся до наукової роботи.

1953 року він здобув найвищий науковий ступінь — доктора географічних наук.

В Інституті географії АН СРСР В. Гричук працював до 1988 року, залишаючись одним із провідних фахівців із палеогеографії та палінології.

В. П. Гричук помер 4 січня 1999 року в Москві, не доживши кількох тижнів до 92-річчя.

За наукові досягнення Володимир Полікарпович у 1951 році став лауреатом Сталінської премії II ступеня в галузі біологічних наук за участь у підготовці фундаментальної праці «Пилковий аналіз». За військову службу та участь у Другій світовій війні був нагороджений орденом Червоної Зірки. У 1953 році удостоєний медалі «За трудову відзнаку».

Наукова спадщина Володимира Гричука охоплювала кілька взаємопов'язаних напрямів:

• палінологію; 

• спорово-пилковий аналіз; 

• палеоботаніку; 

• палеогеографію; 

• історію рослинності; 

• стратиграфію четвертинних відкладів; 

• реконструкцію клімату минулих геологічних епох; 

• дослідження флори та рослинного покриву Східноєвропейської рівнини; 

• вивчення плейстоценових рослинних угруповань.

Важливим науковим здобутком ученого стало створення сепараційного методу виділення пилку та спор із осадових порід. Метод значно розширив можливості палінологічних досліджень і дав змогу використовувати спорово-пилковий аналіз для вивчення геологічних розрізів, історії рослинності та реконструкції природного середовища минулих геологічних епох. Саме тому Гричука вважають одним із засновників вітчизняної школи пилкового аналізу. 

Особливу роль Володимир Полікарпович відіграв не лише як дослідник, а й як організатор наукової школи. Він активно займався підготовкою наукових кадрів. Він консультував молодих дослідників, кандидатів і докторів наук, які приїздили до лабораторії пилкового аналізу Інституту географії за науковими порадами. За свідченням Палинологічної комісії, фактично більшість радянських фахівців, які досліджували четвертинний період, були його учнями або послідовниками. 

В. Гричук здійснював значну науково-організаційну та міжнародну діяльність: входив до Бюро Комісії з вивчення четвертинного періоду. Був засновником Палинологічної комісії при Академії наук СРСР та довгий час очолював її.

Науковий доробок дослідника становить понад 200 праць, присвячених палінології, стратиграфії, палеогеографії, історії флори та рослинності. Серед найважливіших видань — «Аналіз викопного пилку та спор і його застосування в палеогеографії» (1948), підготовлений спільно з Є. Д. Заклинською, «Пилковий аналіз» (1950), «Викопні флори як палеонтологічна основа стратиграфії четвертинних відкладів» (1961), «Гляціальні флори та їх класифікація» (1969) та «Історія флори і рослинності Руської рівнини в плейстоцені» (1989).

 Навіть у пізньому віці він продовжував працювати над узагальненням матеріалів щодо історії рослинності Східноєвропейської рівнини. Саме видання 1989 року «Історія флори і рослинності Руської рівнини в плейстоцені» стало підсумком значної частини його багаторічних досліджень.