Грунський Микола Кузьмич

           Грунський Микола Кузьмич (10 жовтня 1872 – 13 серпня 1951) — український мовознавець-славіст, текстолог, доктор філологічних наук, професор Київського університету. Заслужений діяч науки УРСР. 

Народився 10 жовтня 1872 року в місті Сумах у сім’ї дрібного урядовця. Середню освіту здобув у сумській Олександрівській гімназії, вищу – на історико-філологічному факультеті (слов’яно-російське відділення) Харківського університету. Уже в студентські роки він був удостоєний премії ім. О. О. Потебні та золотої медалі. 

У 1896 році М. Грунський закінчив слов’яно-російське відділення університету і був залишений стипендіатом для підготовки до професорського звання на кафедрі слов’янської філології. Склавши в 1899 році магістерські іспити, з 1900 року був прийнятий у приват-доценти і спочатку читав курси з історії слов’янських літератур, потім з мов і старослов’янської палеографії. Для кращого ознайомлення з предметом викладання М. Грунський був відряджений за кордон, відвідав кілька слов’янських країн, познайомився з видатними слов’янськими вченими – І. Ягичем, В. Вондраком, М. Решетаром, виступав з науковими доповідями.

На початку 1900-х років учений продовжував цікавитися слов’янською літературою. Він надрукував такі розвідки, як «Початкові роки польського романтизму», «Антон Мальевський і його повість «Марзя» (1901), «Ідеаліст у житті і поезії» (В. Жуковський, 1902), «До характеристики одного із чеських романтиків (про К. Маха)», «Збірник статей з слов’янознавства, присвячений М.С. Дринову» (1908).

З 1903 року Грунський зайняв штатну посаду доцента з російської мови та літератури в Юр’євському університеті.

З 1904 року М. Грунський обіймає посаду доцента кафедри російської мови Юр’ївського університету, а в 1907 році обирається екстраординарним професором російської мови та слов’янознавства. У 1907 році Грунський захистив магістерську дисертацію «Памятники и вопросы старословянской письменности».

З 1912 року він ординарний професор.

З 1915 року, бувши обраним на професора російської мови і літератури в Київському університеті, переїхав до Києва і працював тут до самої своєї смерті лише з короткими перервами.

У 1919-1920 рр. був призначений ректором Київського університету.

У 1940 році Вища атестаційна комісія Міністерства вищої освіти СРСР за сукупність наукових праць присудила М. К. Грунському ступінь доктора філологічних наук. 

1941 року йому присвоєно звання заслуженого діяча наук УРСР.

Один із небагатьох українських мовознавців, хто успішно пережив радянський терор 1930-х років, у 1941-му він не евакуювався на Схід, натомість його праці виходили друком у часи німецької окупації. Він очолив Інститут мовознавства та правописну комісію відновлення “харківського” правопису (проти прийняття якого виступав). У ці ж роки його долучили до числа українських академіків (хоч сама Українська академія наук у Києві фактично не діяла). 

Восени 1943-го, на відміну від багатьох українських інтелігентів, Грунський не виїхав на Захід, а лишився в Києві. Після повернення радянської влади знову був призначений керівником кафедри російської мови та поновлений на посаді декана, яку він обіймав з 1938 року. Лише у 1950 році через хворобу був змушений відійти від навчально-адміністративної роботи.

           Помер 13 серпня 1951 року. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі.

Уже в перші роки самостійної науково-педагогічної діяльності виразно визначилось те коло наукових інтересів, яким учений залишався вірним усе своє життя: питання давньої слов’янської писемності та палеографії, дослідження глаголицьких пам’яток, походження слов’янських алфавітів. Першою працею М. Грунського з цього циклу була рецензія на дослідження В. Вондрака однієї з найдавніших глаголичних пам’яток: «Відгук про дослідження і видання Вондрака Фрейзингенських уривків». 

У Юр’ївському університеті вчений поступово відходить від літературознавчої проблематики, натомість поглиблюється його інтерес до старослов’янської мови та її пам’яток. Він багато працював над новими для нього питаннями синтаксису: протягом 1910-1911 рр. надрукував серію нарисів під заголовком: «Нариси з історії розробки синтаксису слов’янських мов» (1911), «Про праці О. Потебні з російського синтаксису» (1911). Нариси склали двотомну працю вченого, яку в 1912 році М. Грунський захистив у Петербурзькому університеті як дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора слов’янської філології.

До «юр’ївського» періоду відносяться й статті з історії російської мови і літератури, зокрема перша стаття із серії праць ученого про «Слово о полку Ігоревім». Дослідженням «Слова» він цікавився все своє життя і присвятив цій пам’ятці кілька друкованих праць: «Питання про автора «Слова о полку Ігоревім» (1927); «Форма та композиція «Слова о полку Ігоревім» (1929); «Слово о полку Ігоревім» (1931).

У 1933 та 1939 рр. він здійснив два видання «Слова о полку Ігоревім». Грунський є також автором вдалого перекладу пам’ятки на українську мову, яка разом із віршованим переказом М. Рильського вміщена у виданні, що вийшло вже після смерті вченого («Слово о полку Игореве», фотокопія видання 1800 року (1952).

М. Грунського завжди цікавили питання педагогіки та історії педагогіки. Особливо змістовними з цього погляду були його «Лекції з педагогіки (перше видання – 1909 рік у вигляді «Приложений» до наукових записок Юр’ївського університету, друге – 1914 рік), друкувалися дослідження з теорії освіти та виховання в Росії, зокрема нариси про діяльність таких видатних представників педагогічної думки, як К. Ушинський та Л. Толстой.

Саме в працях з педагогіки найбільш виявляються гуманістичні принципи світогляду М. Грунського, його критичне ставлення до панівної в Росії системи навчання та виховання. Особливо близькими були йому прогресивні ідеї К. Д. Ушинського, якому він присвятив монографічну працю «Життя, діяльність і погляди К. Ушинського» (перше видання 1906 р., друге - 1912 р.).

М. Грунський зробив докладний палеографічний аналіз Київських глаголичних листків, досліджував їх фонетичні, морфологічні, синтаксичні риси. Особливу його увагу привертали надрядкові знаки, які багато в чому відрізняють цю пам’ятку від інших. Ґрунтовні праці вченого про Київські листки сприяли встановленню сучасних наукових поглядів на ці пам’ятки. Об’єктами уваги вченого були й інші давні пам’ятки: Празькі глаголичні уривки, Зографське та Охридське євангелія, Фрейзінгенські уривки, Ватські глаголичні пам’ятки. М. Грунський не міг залишитися осторонь такої проблеми, як походження слов’янського письма. Учений твердо відстоював первинність глаголиці й доводив, усупереч поширеній думці, її походження з грецького курсивного письма, зв’язок деяких літер із знаками східних алфавітів.

М. Грунський - автор підручника «Грамматика древнерусско-славянского языка» (для средних учебных заведений, 1910). Двома виданнями (1906, 1914) були надруковані в Юр’єві призначені для студентів «Лекции по церковнославянскому языку». Посібники доповнювалися старослов'янськими текстами, їх фотокопіями, коментарями та методичними поясненнями.

У 1941 році вийшов з друку посібник М. Грунського із старослов'янської мови для студентів філологічних факультетів «Вступ до слов’янського мовознавства», однак тираж його майже весь загинув у перші місяці Другої світової війни. Книгу було перевидано у 1946 році. Вона була першим вузівським посібником із старослов’янської мови, написаним в Україні.

Вагоме місце в науковій спадщині М. Грунського посідає праця «Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков» (1910; 1911). У книзі детально аналізуються синтаксис та синтаксичні категорії різних слов’янських учених, починаючи з XVII ст. від М. Смотрицького і закінчуючи останніми працями початку XX ст. Особливу роль з історії слов’янознавства та слов’янського синтаксису М. Грунський відводить О. Потебні. Працям цього вченого та їх значенню у вивченні синтаксису російської мови присвячений окремий нарис «Значение Потебни в истории разработки русского синтаксиса» (1912), стаття «О. О. Потебня та сучасний синтаксис» (1928).

У 1920-х роках М. Грунський разом з багатьма іншими філологами працював над створенням підручників з мови для шкіл та вузів, над підготовкою посібників та методик, а також над підручником з української мови. Кілька праць було видано у співавторстві з колишніми слухачами лекцій професора М. Грунського. Найбільш відомою є книга «Історія форм української мови» (1931). Разом з Дельчо Дриновим М. Грунський є автором підручника української мови для болгар – «Украински език. Граматика (фонетика, морфология, синтаксис)» (1939).

Одним із найважливіших питань мовного будівництва було встановлення норм української літературної мови. М. Грунський плідно працював над цією темою («Український правопис (з приводу проекту нового українського правопису)» (1927); «Основи нового українського правопису» (1929). Учений відомий і як лексикограф, він співавтор та головний редактор проекту російсько-українського словника (1940-1941). Білорусам М. Грунський відомий як автор праці «Білоруська мова в її минулому та сучасному вивченні» (1930).

М. Грунський був талановитим педагогом, вихователем студентської молоді. Як згадував професор Сумського державного педагогічного університету, учень М. Грунського П. Охріменко: «Курс української літератури читав професор П. М. Попов, а російської – професор С. І. Маслов. Особливу увагу вони приділяли «Слову о полку Ігоревім», роблячи акценти на його зв’язках з древньою Чернігово-Сіверщиною. Але найбільше займався цією геніальною пам’яткою в лекційній роботі професор М. К. Грунський, який упродовж ряду років читав на філологічному факультеті Київського університету спецкурс і вів спецсемінар із «Слова о полку Ігоревім.

Спецкурс і спецсемінар М. Грунського, присвячені «Слову», були особливими, і не лише тому, що вони поєднувалися: спочатку йшов спецкурс, відразу ж за ним – спецсемінар. Ці заняття давали нам, студентам, можливість освоїти складний твір у комплексі, тим більше, що М. Грунський представляв у своїй особі – як знавець «Слова» – і мовознавця, і літературознавця, і краєзнавця, і практика-перекладача».

Дух творчої думки, вільної дискусії панував на заняттях, які вів М. Грунський. Як рівний з рівними, професор обговорював зі слухачами ту чи іншу словознавчу проблему, уважно ставився до міркувань своїх учнів, чим виховував у них почуття відповідальності і сприяв розвитку самостійного мислення. Він, відомий дослідник і перекладач «Слова о полку Ігоревім», не нав’язував власних думок, а давав можливість студентам висловити свої міркування, особливо якщо в них було раціональне зерно. Це сприяло активізації творчих імпульсів, адже немало учнів М. Грунського стали відомими вченими, зокрема, у царині давньої літератури.