Калнишевський Петро Іванович

Калнишевський Петро Іванович (12 липня 1691 – 31 жовтня 1803) – український державний, політичний і освітній діяч, просвітитель, видатний діяч українського козацтва, останній кошовий отаман Запорозької Січі.

Народився в с. Пустовійтівка Роменської сотні Лубенського полку (нині Роменський район Сумської області) у шляхетській родині.

У 8 років Петро Калнишевський став джурою. Навчався на Січі у школі при січовій церкві.

Перші достеменні згадки про Петра Калнишевського з’являються у джерелах 1750-х років: він належав до Кущівського куреня Війська Запорозького Низового, з 1752 року згадується як похідний полковник, з 1754 – як військовий осавул.

У 1755 році П. Калнишевського було обрано одним із трьох запорозьких депутатів до Петербурга. 

1757 року Петро Іванович вдруге обійняв посаду осавула.

Упродовж 1758–1762 рр. П. Калнишевський був суддею Війська Запорозького Низового.

З 1762 року Петра Калнишевського вперше обрали кошовим отаманом, але того ж року, після зустрічі у Москві з царицею Катериною II, він був усунутий із посади. 

З 1765 до 1775 рр., всупереч царській волі, Петро Калнишевський знову був обраний кошовим отаманом і залишався ним до знищення Запорізької Січі. 

У віці 80 років П. Калнишевський став кавалером найвищого ордена Російської імперії – Андрія Первозваного та був нагороджений золотою медаллю з діамантами на Андріївський стрічці (1771), йому надано звання генерал-лейтенанта (1773) та присвоєно військовий чин генерал-поручника Російської армії (1774).   У квітні 1775 року указом Катерини ІІ було ліквідовано Запорізьку Січ, а П. Калнишевського заарештовано і довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. просвітитель більше ніж 20 років провів на засланні в Соловецькому монастирі.

Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року Петро Калнишевський був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада 1803 року. Наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю.

Петро Калнишевський був похований на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Спасо-Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:

         «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю».

Петро Іванович Калнишевський був останнім із плеяди видатних отаманів Війська Запорозького. Він славився не тільки бойовими подвигами, але й був вправним господарем, далекоглядним політиком, сумлінним християнином та людиною, яка дбала про освіту.

Січ за його часів була культурним, просвітницьким, економічним центром. Козаки підтримували братські школи, Києво-Могилянську академію, свою школу і школи в паланках. П. І. Калнишевський сприяв розвитку запорізької музичної школи, хору, оркестру, поширенню народних ремесел і живопису, який тепер називається петриківським Крім різних господарських і торговельних відносин, П. І. Калнишевському доводилося займатися науковими справами та шкільництвом. Запорізькі школи поділялися на січові, монастирські та церковно-приходські.

П. І. Калнишевський виступав за збереження школи національного характеру з демократичним духом, де виховувалася любов до рідного народу, його мови, культури, традицій. Діти навчалися рідною мовою – руською, діловою мовою тогочасної України.

Січ потребувала багато грамотних людей. Розширювалися зв’язки Січі з іншими державами. Випускники шкіл ставали писарями. Крім генерального писаря на Січі служили й рядові канцеляристи. Вони вели листування з європейськими державами, урядовими установами, приватними особами у справах торгівельних, промислових, судових, а для цього було потрібно знати іноземні мови.

На гроші з пожертвувань Січ купувала книги та різне приладдя. «Козацька читанка» задовольняла читаюче козацтво та їхніх дітей з юридичних, історичних, географічних наук, містила багато літературних творів. Наприклад, серед текстів були і «Переяславські статті» (1659), де розкривалась мета скликання Переяславської ради та називались історичні діячі, які взяли в ній участь. Підручники містили конкретні факти, події, імена людей, які творили історію рідного народу. 

Предметами навчання в школах на Запорізькій Січі були руська та старослов’янська мови, письмо і лічба, «закон божий», співи та музика. Учні розучували псалми, кантати, релігійні та народні пісні, народні думи. У деяких школах відводилося багато часу для навчання музики та співу. Вихованці також вивчали латинську мову, піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу та ін. Учні писали вірші, козаки знали астрономію, плавали Чорним морем, орієнтуючись за зорями, під керівництвом вчених брали участь в астрономічних спостереженнях, які заохочував П. І. Калнишевський. 

Петро Іванович багато уваги приділяв естетичному вихованню. Працювали школи козацького мистецтва, приходили кобзарі, виконувались історичні пісні та думи «Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із города Азова...».

П. Калнишевський розпочав роботу, спрямовану на зміцнення господарства Запорозької Січі – підвалини її політичної автономії. Завдяки його турботам у дикому степу виростали села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі від кріпацької неволі, визволені козаками бранці з турецького та татарського, ногайського та буджацького полону. На запорозькі землі Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польщі й Буджаку. Наслідком його зусиль стало виникнення на Запоріжжі 45 сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, у яких було поселено близько 50 тисяч хліборобів. 

Просвітитель, маючи добру освіту, захоплювався історією, філософією, мистецтвом, спілкувався з багатьма людьми культури, науки, військової справи, архітекторами, майстрами зодчества.

Значну увагу П. І. Калнишевський приділяв церковному будівництву. За власні кошти він зводив храми у рідному селі Пустовійтівка, у Лохвиці, Покровську церкву у Ромнах (це одна з найпривабливіших пам’яток народного монументального дерев’яного будівництва Лівобережної України), кам’яну церкву у Межигірському монастирі та Георгіївську церкву у своєму зимівнику (тепер с. Петриківка).

Петро Іванович не шкодував грошей і на церковні книги, начиння та одяг. Відомо, що він подарував церкві у рідній Пустовійтівці Євангеліє, оправлене сріблом та оздоблене коштовним камінням, вартістю 600 рублів (на той час величезні гроші). За місяць до зруйнування Січі він замовив для січового храму Покрови золотий церковний посуд.

У наші дні помітна багатогранна робота нашого земляка П. І. Калнишевського, який багато зробив для розвитку культури Слобожанщини й України в цілому.