Лазарко Микола Олександрович

          Лазарко Микола Олександрович (14 грудня 1948 – 2 лютого 2011) – український філолог педагог, поет. Протоієрей Української Православної Церкви. 

Народився в селі Стецьківка Сумського району Сумської області в селянській родині. Виховання в колі сім’ї базувалося на засадах глибокої християнської моралі, щирої любові до Бога та поваги до людей.

Середню освіту Микола Лазарко здобув у Стецьківській загальноосвітній школі, яку закінчив у 1966 році. Його творчий шлях розпочався ще в шостому класі, коли Микола написав свої перші вірші.

Протягом 1966–1970 років навчався на філологічному факультеті Сумського державного педагогічного інституту імені А. С. Макаренка (нині — університет), здобувши кваліфікацію вчителя української мови та літератури. Після закінчення інституту молодий філолог розпочав трудову діяльність на посаді вчителя української мови та літератури Могрицької восьмирічної школи.

З 1971 року Микола Олександрович працював заступником директора з навчально-виховної роботи Могрицької восьмирічної школи. Поєднуючи адміністративну діяльність із громадською, був членом координаційної районної організації товариства «Знання».

Упродовж 1973–1974 років проходив строкову службу в Прикарпатському військовому окрузі на посаді командира відділення.

У 1974 році М. Лазарко почав працювати вчителем української мови та літератури Склярівської восьмирічної школи, а вже наступного, 1975 року, очолив цей навчальний заклад на посаді директора.

У 1979 році талановитий педагог розпочав науково-педагогічну діяльність у Сумському державному педагогічному інституті імені А. С. Макаренка на посаді асистента кафедри української мови. Фахівець вільно володів болгарською, польською, сербохорватською мовами та глибоко досліджував старослов’янську мову.

        З 1984 року Микола Лазарко обіймав посаду старшого викладача кафедри української мови, а з 1995 року працював молодшим науковим співробітником. У 1999 році  виконував обов’язки керівника літературно-мистецької студії «Орфей», що діяла при університеті.

Поза межами професійної діяльності Микола Олександрович присвячував багато часу духовному служінню, допомагаючи своєму братові – настоятелю стецьківського Свято-Димитрівського храму протоієрею Василію. Микола Лазарко був активним учасником церковної громади: співав у хорі, читав на кліросі та сумлінно виконував обов'язки церковного старости. Після смерті брата у 2000 році йому запропонували стати настоятелем церкви.

8 серпня 2000 року в Пантелеймонівському храмі міста Суми М. Лазарко був висвячений у сан диякона, а 8 вересня того ж року – у сан пресвітера, після чого очолив парафію храму святого великомученика Димитрія Солунського села Стецьківка Сумського району. Через це він мав намір залишити університет, проте єпископ Іов благословив його на подальшу викладацьку діяльність.

Микола Олександрович здобув освіту в Сумському пастирсько-богословському духовному училищі при Свято-Пантелеймонівському монастирі. Як священнослужитель активно займався просвітницькою діяльністю та продовжував педагогічну працю: проводив семінари, читав лекції в педагогічному університеті, писав наукові та навчально-методичні праці.

2 лютого 2011 року, після перенесеного інсульту, протоієрей Микола Лазарко відійшов у вічність. Місцем останнього спочинку священнослужителя стало подвір'я храму святого великомученика Димитрія Солунського в селі Стецьківка.

Постать Миколи Лазарка втілює рідкісний сьогодні тип «людини Відродження», де наукова глибина гармонійно поєднується з мистецьким хистом та високою духовною культурою. Його життєвий шлях – це не просто перелік здобутків, а цілісне служіння інтелектуальним та естетичним ідеалам.

М. О. Лазарко зарекомендував себе як видатний знавець слов’янського світу. Його філологічна майстерність базувалася на винятковій лінгвістичній палітрі. Вільне володіння сербською мовою відкривало безпосередній доступ до складного балканського культурного пласту; глибоке знання польської – дозволяло вільно оперувати масивами історичних та літературних першоджерел, а впевнене володіння чеською – забезпечувало роботу з фаховою науковою літературою в оригіналі. Мовна компетентність дослідника була не просто інструментом, а ключем до розуміння ментальності слов'янських народів, що дозволяло йому бачити зв'язки там, де інші помічали лише кордони.

Науковий доробок Миколи Олександровича присвячений актуальним питанням діалектології та історії української мови. У центрі його інтересів – вивчення східнополіського наріччя, зокрема детальна фіксація та аналіз фонетичних, морфологічних і лексичних особливостей говорів Чернігівщини та Сумщини. Ґрунтовні розвідки говорів Східного Полісся, які він проводив, мають фундаментальне значення для реконструкції діалектної основи української мови та розуміння процесів формування регіональних мовних систем. Науковець зробив вагомий внесок у вивчення лінгвістичного аспекту «Слова о полку Ігоревім». Шляхом порівняльного аналізу мови твору з архаїчними та сучасними поліськими говорами він навів переконливі аргументи для уточнення локалізації пам'ятки. Дослідник простежував тяглість мовних явищ від давньоруського періоду до сучасності, виявляючи збереження реліктових форм у живій народній мові.

Наукова діяльність Миколи Лазарка є взірцем системного підходу до вивчення мовної спадщини, що поєднує польові дослідження та глибокий теоретичний аналіз писемних джерел.

Найвищою мірою таланту Миколи Олександровича була його людяність. Його вирізняла особлива шляхетність, яка втілювалася в конкретних справах. Будучи людиною глибокої віри та високої моралі, він показав приклад справжньої жертовності: власним коштом передплачував християнську літературу для читального залу педагогічного університету, дбаючи про духовне виховання майбутніх педагогів.

Своє земне життя він присвятив освітянській ниві та гідному служінню Богу. Як священнослужитель, активно займався просвітницькою діяльністю: викладав у недільній школі Закон Божий та церковнослов’янську мову.

Природна обдарованість Миколи Лазарка виявилася у поєднанні абсолютного музичного слуху, вокальних даних та глибокого ліризму, що згодом став визначальною рисою його літературного доробку. Його літературна діяльність розпочалася в шкільні роки. Вірші на початковому етапі мали переважно пейзажний характер: автор присвячував твори рідному селу та природі краю. З часом тематичний діапазон поезії розширився: у студентські роки творчість митця збагатилася філософською проблематикою та витонченою інтимною лірикою.

Постать філолога в літературному процесі була унікальною: поєднуючи в собі глибокий талант і надзвичайну особисту скромність, він за життя так і не наважився на видання власної збірки. Проте його творча енергія знайшла втілення у вихованні нового покоління митців. Свій досвід та любов до слова він передавав молоді, керуючи літературною студією «Орфей» – яка стала осередком просвітництва та творчих пошуків.

Микола Олександрович ніколи не прагнув слави за життя і не займався впорядкуванням власного поетичного доробку. Його літературний шлях – це історія про відданість слову, яку вдалося зберегти лише завдяки зусиллям небайдужих людей. Після смерті панотця його близькі та друзі провели кропітку роботу, сумлінно розібравши приватний архів. До цього лише окремі твори з’являлися друком у малотиражних альманахах Сумщини, залишаючись маловідомими широкому загалу.

Справжнім пам'ятником поетові стала збірка «Пам'ять і любов» – єдине посмертне видання поета, що побачило світ на початку 2012 року в Сумах. «Пам'ять і любов» – це не просто назва книжки, а влучна характеристика ставлення оточення до постаті отця Миколая, чиє слово нарешті знайшло шлях до читача. Збірка вийшла накладом 300 примірників. У ній містяться не лише вірші, а й унікальні світлини, що ілюструють дві іпостасі його особистості – мирське життя та духовне служіння.