Неплюєв Микола Миколойович

           Неплюєв Микола Миколойович (11.09.1851-21.01.1908) – богослов, громадський діяч, педагог і мислитель. Член англо-російської літературної спілки, Міжнародної Молитовної спілки. Засновник та ідеолог комуни «Хрестовоздвиженського братства».

Неплюєв Микола Миколайович (11 вересня 1851 - 21 січня 1908) народився в містечку Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумська область) у дворянській родині. 

У 1871 році М. Неплюєв вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету.

Після закінчення навчання, з 1875 року працював три роки радником російського посольства у Мюнхені. 

Ще в 1870-х рр. у думках М. Неплюєва почала визрівати ідея кооперативного, артільного характеру нового економічного ладу в Російській імперії, яку він обстоював як «хліб насущний», і, водночас, як спробу повернення до «трудових общин часів апостольських», до ідеалу «гармонії віри і праці». А надалі й цілого людства у формі трудових общин – селянських, ремісничих, торговельних, відомчих, навчальних та ін. 

М. Неплюєв усе більше переконувався, що служіння на батьківщині на користь селянства є справжнім його покликанням. Він розумів, що для цього конче необхідні знання з сільського господарства, функціонування спеціальних шкіл. 

1877 року Микола Неплюєв залишив дипломатичну службу та, повернувшись до Росії, вирішив вивчити «азбуку природничих наук», ставши слухачем Петровської сільськогосподарської академії (м. Москва).

У 1880 році М. Неплюєв повернувся до родового маєтку.

Того ж року Микола Неплюєв опублікував свою першу програмову працю «Историческое призвание русского помещика», в якій писав про тяжке становище селянина, котрий за підсумками реформ 1860–1870-х рр. отримав свободу, але сам майже ніяк не змінився. На його думку, історичним покликанням російського поміщика було в тому, щоб опікуватися просвітою народу.

«Ми одні можемо успішно виконати це завдання тому, що лише в нас поєднується сила матеріальна з силою інтелектуальною», – писав М. Неплюєв. Він звернувся до землевласників Росії із закликом «струсити з себе апатію» і «зробити Росію невпізнанною за короткий час», й задля цього необхідно взятися за організацію великих сільськогосподарських артілей і просвітництво селянства. Невдовзі мислитель опублікував працю «Совесть. Страницы из жизни помещика», в якій дав відповідь на досить численні критичні відгуки на свій «поміщицький маніфест».

4 серпня 1881 року поміщик взяв на виховання 10 найбідніших селянських дітей і відкрив сирітський притулок. У 1882 році Микола Миколайович отримав у подарунок від батька хутір Воздвиженський, де вирішив втілити на практиці свої комунітарні ідеї та відтворити модель «ідеального» суспільства.

У 1985 році сирітський притулок було перетворено на чоловічу сільськогосподарську школу, якій благодійник надав землю, реманент та матеріальну підтримку, в тому числі й грошима. Це була сільськогосподарська школа першого розряду, як ще її називали «Школа землеробства». 

У 1889 році, намагаючись утілити на практиці свої ідеї, М. Неплюєв порвав зі світським життям й засновав у власному маєтку общину – Хрестовоздвиженське трудове братство, що було унікальним в історії Росії за поєднанням своїх морально-виробничих функцій, а тому підлягало офіційному оформленню (у 1893 році був затверджений «Статут Православного Хрестовоздвиженського трудового братства», 16 вересня 1894 року указом Олександра ІІІ товариство отримало права юридичної особи, а 8 жовтня 1894 року вийшов указ Синоду про офіційне відкриття Трудового братства, яке перебувало у віданні Православної церкви під патронатом чернігівських єпископів).

У 1890-х рр. на утриманні Миколи Неплюєва перебувало 5 притулків для дітей дошкільного віку та Ямпільська початкова школа на 300 дітей з інтернатом на 50 дітей з бідних родин.

1891 року М. Неплюєв відкрив у м. Ямполі Преображенську жіночу сільськогосподарську школу (яка згодом була переведена до Воздвиженського), опікункою якої стала його мати, а сестри Ольга та Марія – виховательками.

Свої педагогічні погляди М. Неплюєв виклав у брошурі «Мысли и советы искреннего друга», надрукованій у Санкт-Петербурзі 1882 року.

Влітку 1896 року на запрошення голови католицької фракції у французькому парламенті графа Альбера де Мена Микола Миколайович Неплюєв відвідав Конгрес Християнських робітників, який проходив у м. Реймсі. Особливо важливою подією в його миротворчій справі став Конгрес Миру в Будапешті, який відбувся у вересні того ж року.

Крім того, миротворча активність М. Неплюєва була відзначена прийняттям його в члени Англо-російської літературної спілки та Союзу Єднання у Франції. 

М. Неплюєв був одним із головних організаторів грандіозного проекту міжнародного масштабу – Конгресу єдиного людства, який відбувся у вересні 1900 року під час роботи Всесвітньої виставки у Парижі.

Наприкінці грудня 1901 року М. Неплюєв передав за дарчим актом Трудовому братству все своє майно, яке складалося із 16 435 десятин землі з лісом, будівлями, двома ґуральнями, цукровим, ливарно-механічним і цегельним заводами, коптильнею та двома лісопилками. Загальна вартість майна була оцінена в 1 млн. 750 тис. руб. 

Микола Миколайович не тільки переймався справами братства, а й доклав зусиль для організації та фінансування будівництва педагогічного інституту у м. Глухові, залізничної станції (ст. Неплюєве), торговельних рядів у м. Ямполі. 

На кошти мецената були побудовані Хрестовоздвиженські церква та лікарня. 

М. Неплюєв започаткував садівництво та виноробство у Воздвиженському (до цього часу існують фруктовий сад загальною площею 300 га, заснований за часів Трудового братства, а також Воздвиженський дендропарк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, закладена наприкінці XIX ст.).

Діяльність Миколи Неплюєва високо оцінювалася багатьма у Санкт-Петербурзі та Москві. 1907 року Московська духовна академія запросила М. Неплюєва читати лекції.

Одночасно з організаційною роботою Микола Неплюєв писав цікаві за змістом книжки: «Історичне покликання російського поміщика», «Хліб насущний», «Благовіст біблійний», «Християнський світогляд». Завдяки цим працям і статтям у періодиці він набув високого авторитету світського богослова і публіциста. Останні роки життя Микола Миколайович цілком присвятив християнським проповідям.

Микола Миколайович Неплюєв помер після короткої тяжкої хвороби в ніч на 21 січня 1908 року.

У СРСР ім’я М. М. Неплюєва і його ідеї були знищені і на багато десятиліть забуті.

Лише за часів незалежної України розпочалось дослідження духовної і культурної спадщини Миколи Неплюєва.

У 2000 році у с. Воздвиженське створено історико-меморіальний музей «Трудове Братство М. Неплюєва».

Педагогічна система Миколи Неплюєва була досить ефективною.

Статут Трудового братства передбачав дві основні категорії його членів: повноправні брати (у 1911 р. таких було 30 осіб) і прийняті брати (того року налічувалося більше 300). Перші були господарями усього братського майна, вони брали участь у виборах і встановлювали устрій життя общини. Прийняті брати на рівних користувалися доходами братства, але не брали участь у виборах. Повноправні брати складали думу – найвищий орган управління Трудового братства.

Попечителем братства і головою думи був М. Неплюєв. Усі члени братства, як сімейні, так і ті, що не перебували в шлюбі, об’єднувалися за видами діяльності в «братські сім’ї»: вчителів, землеробів, молочників та інших, які носили ім’я одного зі святих. Братські сім’ї (всього їх було 10) жили громадами у великих будинках-комунах, де кожній «особистій сім’ї» надавалася простора кімната, а несімейні жили по декілька осіб в одному приміщенні.

На чолі братської сім’ї стояв старшина, який обирався з її середовища. Він керував господарською діяльністю і відповідав за моральне життя сім’ї.

Специфічною рисою братства були так звані братські гуртки вихованців. Усі учні поділялися на 3 категорії. Вихованці-старшокласники з найбільш зразковою поведінкою складали «старший братський гурток», піклувальником якого був особисто сам М. Неплюєв. Кожному членові гуртка доручалося виховання 4-5 менших дітей, яких він мав «привести до підніжжя Хреста Господнього». Були й «позагурткові» вихованці, про яких Неплюєв висловлювався несхвально. Старший та молодший гуртки докладали чимало зусиль, аби обернути «позагурткових» на «гурткових». Шкільна практика випрацювала багато заходів, за допомогою яких «старші» впливали на «молодших». «Позагурткових» вихованців М. Неплюєв вважав «брутальними розумом і серцем людьми». «Маючи розум, щоб тямити, – писав він, – і серце, здатне любити, вони лишилися зовсім чужими, не схотівши творити чесну втіху Братства трудового». Задля навернення цих «невірних» школа вдавалася до особливих «інквізиційно-педагогічних» прийомів, на кшталт «відлучення від гурту товаришів» («братський» бойкот), запису до «чорної книги», догани в «колі» по суботах і, зрештою, – виключення зі школи. Спершу тут викладали сторонні особи, які мали вчительські дипломи. Від 1888 року школі було надане право мати вчителів зі своїх же вихованців. Відтак з'явилися нові викладачі, «в котрих розум упорядкований вірою в абсолютну істину християнського світогляду». Усіма справами керувала братська дума з 8-ми осіб, 4 з яких були сам засновник, дві його сестри та мати.

Чоловіки і жінки в общині мали рівні права. Братські сім’ї-артілі працювали на полях, фермах, у майстернях, школах, садах. Економічною діяльністю керувала господарча рада. Чистий прибуток (після відрахувань у загальні фонди) порівну розподілявся між членами братства. Діти виховувалися у дитячих садках, а з восьмирічного віку вчилися в школах. Вступ і вихід із Трудового братства були вільними.

У Воздвиженській чоловічій сільськогосподарській школі навчальний рік тривав з 1 жовтня до 1 квітня, решту часу діти працювали на ланах і в майстернях (навчання було безкоштовним). Улітку канікул як таких не було, відпустки тривали короткий час. Школою керувала педагогічна рада, до складу якої входили запрошені вчителі, а також вихованці – братчики. Серед перших учителів був сам М. Неплюєв. 

Система виховання, запроваджена у школі, мала за передумову гармонійний розвиток «усіх трьох сторін людської природи»: розумової, фізичної та моральної. Метою функціонування школи було впровадження християнської правди в життя за допомогою його гармонізації, спілкування і праці на засадах любові до Бога. Основою виховної системи М. Неплюєва була її морально-релігійна сторона в комплексі з політехнічною освітою.

Вступати до навчального закладу дозволялося дітям від 12 до 17 років. Програма занять у школі практично не відрізнялась від програм інших навчальних закладів такого типу. Вона передбачала вивчення як загально-освітніх, так і спеціальних предметів, таких як Закон Божий, російська мова, географія, геометрія, фізика, елементарна хімія, анатомія і фізіологія, сільськогосподарська ентомологія, ботаніка, російська історія, законодавство, бджільництво, молочна справа, ветеринарія, землеробство, луківництво, лісництво, сільськогосподарська економія та рахівництво. 

Навчальний процес у школі був розрахований на п’ять років: упродовж перших трьох років учні здобували загальноосвітню та загальну сільськогосподарську підготовку. Останні два класи називалися спеціальними, а програми їхні мали за мету поглиблене вивчення профільних предметів, спеціалізацію за інтересами, випрацювання навичок в організації виробництва та управління. В атестаті зазначалась галузь сільського господарства, на «якій учень знався найбільш». Випускники школи отримували пільги щодо відбування військової повинності. Досить висока якість навчання гарантувала вихованцям можливість отримати роботу поза братством, хоча це дуже засмучувало його засновника, який мріяв, щоб усі вихованці вступали до «братських колоній», а не подавалися «торгувати на ярмарок життя».

До 4 серпня 1894 року у школі відбулося 5 випусків. Братство з кожним роком зростало в кількісному та матеріальному відношенні. 

У Воздвиженському вчителі й учні часто ставили спектаклі та концерти, після чого влаштовували традиційний обід з музикою і хоровим співом. Тон завжди задавав М. Неплюєв, який з юних років гарно грав на фортепіано. Його внесок у музичне виховання учнів братства значний, зокрема, так званих «пісень без слів» для фортепіано за його авторства налічується 237 (зібрані у 8 зошитах, що були опубліковані у Москві, Чернігові та Санкт-Петербурзі). Водночас М. Неплюєв є автором семи творів на вірші О. Хомякова, серед яких «Трудівник», «Натхнення» та ін. Ним були покладені на ноти для хорового співу три молитви: «Господи і Владико живота мого» (молитва Є. Сиріна), братська молитва «Хресту твоєму поклоняємося, Христос, і святе ім’я Твоє призиваємо», дитяча молитва для трьох голосів «Господи, любов’ю наповни серце моє».

З 1902 року Хрестовоздвиженське братство мало власну локальну телефонну мережу. 

Урожайність сільськогосподарських культур на полях братства у 2,5 раза перевищувала середню в Чернігівській губернії. У 1911 році на Всеросійській сільськогосподарській виставці братський маєток був відзначений великою золотою медаллю.

У найкращі для нього часи в братстві перебувало понад 500 членів, а про досягнення в економічному житті й у духовному вихованні братства писали газети Російської імперії та країн Європи. 

Після смерті М. Неплюєва братство успадкувало понад 16 тис. десятин землі з лісом, будівлями, худобою, реманентом, підсобними підприємствами загальною вартістю в 1 млн. 750 тис. рублів. Щорічні прибутки напередодні 1-ї світової війни становили 112 тис. рублів. 

1912 року братство купило лісовий масив площею 20 тис. десятин у Пермській губернії (Росія), відкрило там філію й налагодило промислове перероблення деревини. 

У 1917 році з’явилася власна електростанція, котра забезпечувала струмом навколишні будинки. На місцевих полях працював селекціонер Семен Черненко, який вивів 17 нових сортів яблунь і груш.

Хрестовоздвиженське трудове братство проіснувало до 1929 року.

Після більшовицького перевороту 1917 року і воєнних дій 1918–1920 рр. братство було реорганізовано спочатку в комуну (зі збереженням організаційної структури й релігійного устрою життя). а 1925 року – в сільгоспартіль ім. Жовтневої революції.

Того ж 1925 року ГПУ репресувало 5-ох керівників Трудового братства, звинувативши їх у співробітництві з Урядом гетьманської Української Держави, німцями, денікінцями та засудивши до різних термінів позбавлення волі. 

У 1929 році, на хвилі тотальної колективізації, сільгоспартіль Трудового братства була оголошена «колективним кулаком», братчиків силоміць виселено із Воздвиженського, що відчутно позначилося на веденні сільського господарства у регіоні.