Парпура Максим Йосипович

          Парпура Максим Йосипович (1763 – 11 червня 1828) – український письменник, лікар громадський діяч, видавець і меценат.

Народився в місті Конотопі Чернігівської губернії (нині Сумська обл.) в сім'ї дворянина, значкового товариша Ніжинського полку.

Закінчивши Новгород-Сіверську гімназію, Максим Парпура продовжив освіту в Київській духовнії Академії (нині Києво-Могилянська академія). 

У 1783 році він працював канцеляристом Санкт-Петербурзького державного банку. 

У цьому ж році М. Парпура вступив спочатку до школи Санкт-Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю, а потім вирішивши стати медиком, вступивши до Імператорського медико-хірургічного інституту, відкритого при Калінкинській лікарні, де викладання велося виключно німецькою мовою.

Упродовж 1785–1787 рр. він був репетитором повитухи в Імператорському Виховному домірепетитором Виховного дому.

З січня 1787 року Максим Парпура був призначений учителем німецької та російської мови до Санкт-Петербурзької Хірургічної школи.

Наприкінці того ж року він став генеральним наглядачем друкарні Медичної колегії.

1793 року Максим Йосипович став завідувачем друкарні Медичної колегії та почав займатися літературно-перекладацькою та видавничою справою.

У 1798 році він отримав чин колезького асесора.

Протягом 1799–1800 рр. М. Парпура викладав в Харківському університеті.

1800 року йому присвоїли чин надвірого радника.

Помер М. Й. Парпура 11 червня 1828 року в м. Харкові та похований в с. Березовому Харківської губернії.

Максим Йосипович Парпура почав свою професійну діяльність як лікар.

Подальша діяльність М. Парпури пов'язана з медичним факультетом Харківського університету. Будучи його професором, Максим Йосипович неодноразово надавав навчальному закладу фінансову допомогу.

Максим Йосипович у своєму житті зазнав тяжкої втрати – рано померли його син, дочка та дружина. Це, напевно, і підштовхнуло його до благодійництва та меценатства.

Значні за тогочасними мірками кошти дарувалися Конотопському повітовому училищу, Чернігівській гімназії та Харківському університету. Передбачалось утримання восьми стипендіатів в училищі, чотирьох – у гімназії та двох (студентів-медиків) – в університеті.

Наприкінці 1780-х років вчений розпочав літературно-перекладацьку та видавничу діяльність. Як літератор він дебютував перекладом низки видань з медицини та хімії, котрі стали навчальними посібниками, серед яких: «Фармакологія, або описання ліків для імператорських Російських сухопутних військ» (1797), «Початкові основи загальної лікувальної хімії» (1804). Потім настала черга тритомного «Життя та військових справ генералісимуса Суворова-Римнікського» (1799–1800) та оригінального твору – комедії «Нещастя від Очакова, або Урочиста підступність в Царграді» (1789).

Проте найгучнішим доробком автора став випуск за власні кошти і без погодження з автором «Енеїди» І. Котляревського (1798). Книга стала першою, яка видана живою, народною українською мовою, поклавши таким чином початок становленню і розвитку сучасної української літератури. М. Парпура першим високо оцінив талановитий твір Котляревського та його значення для розвитку українського письменства, він вважав за доцільне оприлюднити поему і тому вирішив видати її своїм коштом, аби твір якомога скоріше знайшов шлях до широкого читача. Коли зважити на те, що в жорстокі часи царювання Павла І нелегко було одержати дозвіл від цензури на видання поеми, що фактично висміювала панівну феодальну верхівку, та ще й українською мовою, то стане зрозумілим, який сміливий, насправді подвижницький акт здійснив для свого народу та його культури перший видавець безсмертної «Енеїди». 

До заслуг Максима Парпури треба віднести й те, що він сам склав і додав до надрукованої поеми словник «малоросійських слів» – перший словник нової української лексикографії, що містив у реєстрі 972 слова з їх тлумаченням російською мовою. Цей словник був розрахований на те, аби дати змогу російським читачам правильно зрозуміти окремі мовні вирази, побутові сцени та дії героїв поеми. Цим словником потім користувався і сам Котляревський, додавши його до власного видання «Енеїди».