Сумцов Микола Федорович

           Сумцов Микола Федорович (18 квітня 1854 – 12 вересня 1922) — український фольклорист, етнограф, літературознавець та громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор. Член-кореспондент Санкт-Петербурзької АН, дійсний член ВУАН, член Чеської академії наук і мистецтв та низки слов'янських наукових товариств. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (від 1908 року). Видатний діяч у галузі вітчизняного музеєзнавства.

Микола Федорович Сумцов народився в Санкт-Петербурзі. Його батьки – дрібні поміщики, дворяни, мали родовий хутір у Боромлі. Походили від козацько-старшинського роду, який носив географічне прізвище Сумець, бо жили Сумці на Сумщині (територія Охтирського полку). Прадід ученого Семен Сумець побудував хату в Боромлі, на Слобожанщині, залишивши на сволоку запис «Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776 года». Родина Миколи Федоровича була освіченою, інтелігентною. Хоча батьки спілкувалися російською мовою, в повсякденному побуті вони дотримувалися народних українських звичаїв, мали родичів серед селян. Після смерті батька родина жила на Харківщині у слободі Боромля. Коли Миколі було 2 роки, родина переїхала до м. Харкова.

Початкову школу М. Сумцов закінчив у рідному селі, а від 1863 року здобував середню освіту в 2-й Харківській чоловічій гімназії. У гімназії Микола Сумцов досконало оволодів французькою та німецькою. Мав ґрунтовні знання з історії, словесності, латини, географії. У гімназії самостійно опанував українську літературну мову, читаючи твори Котляревського та Квітки-Основ’яненка. Збирав зразки українських народних пісень. У 1871 році восьмикласник Микола Сумцов закінчив гімназію із срібною медаллю та продовжив здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Харківського Імператорського університету Св. Володимира.

Викладачами, які найбільше вплинули на становлення студента як науковця, були: видатний український лінгвіст, доцент кафедри слов’янського мовознавства, секретар історико-філологічного факультету Олександр Опанасович Потебня; заслужений професор загального курсу церковної історії та історії візантійської і слов’янської, східної, західної та російської церков Амфіан Степанович Лебедєв; екстраординарний професор, фахівець з історії літератури та релігії, філолог, краєзнавець Олександр Іванович Кірпічников.

На студентській лаві Микола Сумцов зарекомендував себе серйозним, вдумливим дослідником. У 1873-1874 рр. написав низку курсових робіт, зокрема: “О сочинениях Рижского по теории словесности”, “Дант и символика”, “Перевод Roman de la Rose”, “Исторический очерк христианской демонологии”. Всі вони дістали схвальні відгуки поважних колег. За останню роботу старшокурсник отримав золоту медаль факультету, але вперше зустрівся із суворістю царської цензури. Підготовлений до друку рукопис цензура не дозволила публікувати. Більше того, роботу авторові не повернули, а оригінал раптом зник із університетських архівів. За чернетками, що лишилися, досліднику вдалося заново створити й опублікувати у 1878 році один із розділів колись ґрунтовної наукової праці, тепер – під назвою “Очерк истории колдовства в Западной Европе”. Це була перша друкована монографія Миколи Сумцова.

Освіту молодий вчений закінчив у 1875 році і залишився на кафедрі російської словесності для підготовки дисертації. Незабаром, як стипендіата Харківського Імператорського університету, у 1876 році його відрядили до Німеччини, аби у Ґейдельберзькому університеті він за кілька місяців (власним коштом) прослухав підготовчий курс лекцій до професури.

Повернувшись на Слобожанщину у 1877 році молодий вчений написав наукову працю “Князь В. Ф. Одоевський”, за що наукова рада університету дала йому звання приват-доцента. Відтоді Микола Сумцов викладав у Харківському Імператорському університеті, а у 1878 році на багатому фактологічному матеріалі захистив магістерську дисертацію “Про весільні обряди, переважно – російські”.

Цікаво, що попервах наукові інтереси вченого не обмежувалися виключно україністикою. Зокрема у тому ж році дослідник опублікував у харківських часописах дві наукові розвідки, а саме: “Отношения А. С. Пушкина к жене” та “Бытовая сторона в сочинениях Г. Ф. Квитки”.

У 1884 році Сумцов подав на розгляд Харківського університету докторську дисертацію з історії української літератури ХVІІ ст. Стосувалася вона життя і творчості українського церковного і політичного діяча, ректора Києво-Могилянській колеґії Лазаря Барановича (1620-1693), чиїм учнем був гетьман Іван Мазепа. 

Робота дістала схвальний відгук наукового керівника та ради факультету та була допущена до захисту, однак, із Харкова до Санкт-Петербурга прийшов донос, в якому російський філолог-славіст, харківський професор Петро Безсонов (1828-1891), котрий належав до “західно-російського” історичного напрямку, звинуватив колегу в… “українофільських” симпатіях. Публічний захист ректорат відмінив, а дисертація, як згодом написав сам М. Ф. Сумцов – “не пройшла за причин, не залежних ні від автора, ні від факультету”.

На цій підставі поліція завела на М. Сумцова «дєло» за «мазепинство» і встановила таємний нагляд.

Через рік М. Сумцов подав на розгляд ради факультету другу дисертацію «Хліб в обрядах та піснях», за яку здобув ступінь доктора наук.

В період з 1884 по 1886 роки просвітянин завідував музеєм красних мистецтв Харківського університету. Впродовж того періоду Микола Федорович долучився до впорядкування та наукової систематизації колекції.

У 1886 році Микола Сумцов став одним із засновників Харківської громадської бібліотеки (нині – Державна наукова бібліотека ім. В. Короленка).

1887-го року очолив Історико-філологічне товариство при Харківському університеті.

У 34 роки Микола Федорович став професором Харківського Імператорського університету. У 1888 році вченого затвердили на посаді екстраординарного, у 1889 році – ординарного професора. Сумцов першим почав досліджувати писанки, звернувся через пресу до громадськості із закликом вивчати «крашені фарбовані яйця». Отримав листи-відгуки, 300 яєць із 7 губерній. Свою колекцію подарував Харківському університету.

За наукові досягнення та здобутки М. Сумцова обрали до складу багатьох наукових товариств: Полтавської, Чернігівської та Воронезької архівних комісій, Катеринославської науково-дослідної архівної комісії, був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві. 

Харків’яни висували кандидатуру Сумцова на посаду міського голови, проте він відмовився на користь професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка, який виявився гарним мером і зробив чимало добрих справ для міста.

Коли у 1882 році український етнограф та історик Григорій Петрович Данилевський (1829-1890) порушив питання про створення у Харкові художньо-промислового музею, у Миколі Сумцові він знайшов найзатятішого прихильника. З відкриттям закладу 14 грудня 1886 року, М. Ф. Сумцова обрали до комісії із завідування музеєм, і він ретельно розглядав кожне питання придбання нових експонатів, влаштував та просував виставки тощо. 29 січня 1889 року М. Сумцов запропонував організувати при міському музеї етнографічний відділ, але через певні обставин вимушено відмовився від участі у діяльності музею, хоча до 1891 року етнографічна колекція нараховувала вже понад тисячу експонатів.

Вся гуманітарна діяльність дослідника була міцно пов’язана із Харковом та губернським університетом. На історико-філологічному факультеті університету він читав лекції з української та російської словесності,  неодноразово переобирався деканом факультету, обіймаючи посаду із грудня 1908 року до 1917 року.

З 1892 року Микола Сумцов очолював Педагогічний відділ Історико-філологічного товариства, створений за його ініціативи. 

У 1897 році вченого обрали головою Історико-філологічного товариства, на цій посаді М. Сумцов перебував понад 20 років. Також він був фундатором і попечителем Пушкінського училища, головою Харківської міської училищної комісії, завідувачем Етнографічним музеєм при Харківському університеті. 

1898-го року ординарного професора Харківського Імператорського університету М. Ф. Сумцова нагородили орденом Святої Анни 2-го ступеня, про що у газеті “Харьковские губернские ведомости” від 21 січня 1898 року було вміщено офіційне повідомлення. У 1901 році Микола Федорович отримав чин дійсного статського радника. За видатні внески в розвиток вітчизняної науки у 1905 році року Микола Федорович Сумцов став член-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук.

Глибокі знання української традиційної культури привели Миколу Сумцова до висновку, що "Самий багатий, численний по людности край – Україна – був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками; деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности призвичкою запобігати перед урядом; попсований зросійщеною школою – нижчою, середньою і вищою, пристосованими для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість. Очевидно, життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості". (Сумцов М. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка).

У 1904 році на ХІІІ археологічному з’їзді у Катеринославі Микола Сумцов виступив з трибуни українською мовою, що було нечуваним зухвальством на подібних зібраннях. Імперія ж боялася української мови, навіть під час революції 1905 року професорів Новоросійського та Київського університетів, які зважилися читати лекції українською мовою, було суворо покарано. Знаючи про це, у жовтні 1906 року професор Сумцов зробив публічну заяву на факультеті університету про перехід на викладання лекцій українською мовою і став першим в Україні, хто читав академічні лекції з україністики у Харківському університеті українською. 

З ім'ям М. Ф. Сумцова пов'язана й спроба ввести 1905-го року до навчального плану університету курс української літератури, оскільки статут університету, за більш ніж сто років його існування, не передбачав вивчення української мови, літератури, історії всупереч тому, що Харківський університет "постійно виявляв прихильність до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві" (Д. Багалій), але вона не була успішною. 1907 року Рада Харківського університету схвалила доповідь історико-філологічного факультету, автором якої був М. Ф. Сумцов, про порушення клопотання щодо заснування на факультеті кафедр української мови й української історії, проте воно було відхилене. Курс історії української словесності Микола Сумцов все ж почав читати в жовтні 1907 року (щоправда, російською мовою і як факультатив). Коли ж виклад став україномовним, курс заборонили (у листопаді того ж року). Лише через 10 років українознавчі дисципліни остаточно увійшли до навчальних планів і в цьому чимала заслуга М. Сумцова.

Після лютого 1917 року Сумцов остаточно перейшов на викладання лекцій і написання наукових робіт українською мовою.

У липні 1917 року за дорученням Ради Харківського університету спеціальна комісія, до складу якої входив і М. Сумцов, склала записку з українського питання. 12 жовтня записку було прийнято і надіслано Тимчасовому уряду. У ній Рада Харківського університету висловилася «за надання права вільного вживання української мови в усіх місцевих закладах, а рівно за вільний розвиток чисто національної української культури».

За часів Павла Скоропадського М. Сумцов був обраний одним із перших академіків Української академії наук. 

У 1920 році за ініціативи та під керівництвом Миколи Сумцова у Харкові був створений Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди (нині Харківський історичний музей ім. М. Сумцова). 

Серце Миколи Сумцова зупинилося вночі 12 вересня 1922 року. Великий український фольклорист з європейським ім’ям, етнограф, літературознавець та громадський діяч Микола Федорович Сумцов тихо помер у своєму робочому кабінеті в харківськім будинку з олівцем у руці, збираючись написати свіжу рецензію на чергову книжку “Бюлетеню” Олександра Потебні. Його поховали на 1-му міському цвинтарі біля храму Усікновення голови Іоанна Хрестителя на Пушкінській вулиці, поряд з могилами Петра Гулака-Артемовського, Марка Кропивницького, Сергія Васильківського.

У 2004 році до 150-річчя від дня народження Миколи Федоровича Сумцова на будинку № 13 по вул. Університетській, де упродовж 1876-1922 рр. розміщувався архів Історико-філологічного товариства і працював учений, було відкрито меморіальну дошку.

Плідною і багатогранною була педагогічна й освітня діяльність М. Сумцова в системі організації та управління народною освітою в м. Харкові та Харківській губернії.

Професор Харківського університету, ініціатор створення Педагогічного відділу, організатор публічних лекцій, автор багатьох посібників, людина, яка близько до серця сприймала питання розвитку народної освіти, середньої та нижчої школи.

Він очолював комісію з розвитку народної освіти при міському самоврядуванні, був попечителем Пушкінського та Олександрівського училищ; заснував 10 стипендій ім. Т. Шевченка при 4-му вищому початковому училищі (1914 року з нагоди 100-річчя від дня народження Кобзаря); дбав про поширення в школах карти Харківської губернії, для проведення краєзнавчих екскурсій; з метою поширення серед народу грамоти написав книгу для шкільних бібліотек «Яри, їх закріплення» (1894).

М. Сумцов – один з організаторів Першого окружного педагогічного з’їзду вчителів (1916) наукових зібрань з питань музеєзнавства та краєзнавства; лектор на курсах з проблем розвитку шкільництва в Харківській губернії, українознавства, поширення української мови, жіночої освіти; член оргкомітету з нагоди 50-річчя педагогічної та просвітницької діяльності педагога Х. Д. Алчевської (1912); турбувався про здоров’я учнів, про надання їм медичної допомоги як у навчальних закладах, так і на курортах, та під час подорожей за кордоном, відстоював переваги страхового медичного піклування. Як голова Харківської училищної комісії та член міської училищної ради вніс пропозиції щодо підготовки в училищах фахівців друкарської справи, організації виставок праць з рукоділля, виготовлення простих іграшок для малят; видання довідкових матеріалів для вчителів Харківського навчального округу; включення до програми літньої практики роботи заняття з дітьми біженців.

У Пушкінському училищі м. Харкова створив музей наочних посібників, кімнату дитячих ігор, влаштував гарячі сніданки для учнів, збільшив кількість класів з 15 до 17, а учнів у них з 577 до 1000 осіб. Дбав про матеріальне становище учнів та вчителів.

У Харківській губернії М. Сумцов був відомий як знавець старої і нової України. Улітку разом із студентами університету Микола Федорович проводив науково-дослідницьку роботу на Охтирщині, згідно зі складеними ним програмами з етнографії. Займався поширенням книг серед народу, на прохання вчителя Бишкінського училища О. Василевського, подарував учням бібліотечку. Учителю П. Веретенникову давав поради з питань організації педтовариства. М. Демків із Глухова дякував вченому за обрання його членом педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства. Крім того, Микола Федорович консультував М. Демківа щодо написання книги «Історія російської педагогіки» та подання її на здобуття вченого ступеня. М. Сумцов високо цінував творчість Б. Грінченка, листувався з поетом Я. Щоголівим та О. Олесем. 

Микола Сумцов – автор понад 800 праць з фольклористики, краєзнавства, етнографії, літератури, мистецтва, педагогіки. Його творчі інтереси формувалися під впливом вченого О. Потебні. 

Першою друкованою працею Миколи Сумцова був один розділ з праці «Нарис історії чаклунства в Західній Європі» (1878).

Головною галуззю досліджень Сумцова була етнографія, особливо фольклор. Почавши свою наукову працю як прихильник мітологічної школи, він поступово перейшов до порівняльного напряму, беручи до уваги філологічні засоби праці, з якими найкраще був ознайомлений. Праці з цієї тематики відзначаються багатим фактичним матеріалом, зокрема: «О свадебных обрядах, преимущественно русских» (1881), «К истории южнорусских свадебных обычаев» (1883), «Хлеб в обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886), «Научное изучение колядок и щедривок» (1886), «Коломыйки» (1886), велика праця «Культурные переживання» (1889–1890), «Писанки» (1891), «Дума об Алексее Поповиче» (1894), «Разыскания в области анекдотической литературы» (1898), «Очерки народного быта» (1902). Кілька праць Сумцова присвячені кобзарству і кобзарям: «Изучение кобзарства» (1905), «Бандурист Кучеренко» (1907) й ін. М. Сумцов присвятив чимало уваги вивченню Слобожанщини: «Слобідсько-українські історичні пісні» (1914), «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918).

Працював над створенням систематизованої історії української літератури ХVII ст. й опублікував ряд монографій. Йому належать праці з історії української літератури ХVIII-XX ст.: низка праць про Т. Шевченка, Г. Сковороду, І. Котляревського, П. Куліша, М. Старицького, І. Манжуру, І. Франка, Б. Грінченка, О. Олеся, О. Потебню. У 1922 році уклав «Хрестоматію з української літератури».

Написав «Начерк розвитку української літературної мови» (1918), де нову українську мову починає власне від поетичної творчості Івана Мазепи. Питань мови торкався у працях «Вага і краса української народної поезії» (1910, 1917), «Спроба історичного вивчення малоруських прислів'їв» (1896) та ін.

З педагогічних творів відомі його монографії про І. І. Ґалятовського, І. Ґізеля, Л. Барановича, Г. Сковороду, М. Максимовича, Б. Грінченка, І. Вишенського та ін.

Працював також над виданням «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона», для якого написав значну кількість статей про українських культурних діячів. Разом з сином Дмитром написав та видав підручник "Географія України".